Христина Береговська, мистецтвознавець.
Навчається в аспірантурі Львівської національної академії мистецтв. Досліджує творчу спадщину Святослава Гординського.
Старший науковий співробітник Національного заповідника «Давній Галич».
Є засновником молодіжної мистецької фундації «Берег Батьківщини», яка займається організацією мистецьких виставок для «закордонного українства». Впродовж минулого року були організовані художні проекти в таких містах: Вроцлав, Торонто, Париж, Афіни, Оттава, Прага, Париж, Мадрид.
…У голові креслились моделі відкриття мистецьких виставок в Мадриді та в Парижі.
…Перша зупинка на вимогу стрункого, і з блакитними очима, на диво люб’язного митника, який чемно попросив показати багаж…
Реакція на стоси запакованого живопису у нього була природна… але він був до нас чемний, може тому, що дороге було авто і всі запитання відпали. Вказавши на «зелений пас», побажав щасливої дороги. Дивно, але при перевірці паспортів до мене звернулися привітно: «О, Христино, це ви, знову зі своїми картинами!» Не приховаю, така увага додала настрою на далеку дорогу.
На GPS був заданий маршрут Львів-Мадрид, calle Salmeron 51. – Іспанський культурний центр святого Ніколаса, куди ми мали прибути в четвер.
Польщу проїхали бігло.
…Втома підкрадалась потайки з ніг. Незчулась, як почала дрімати. Та, куди там! Тільки-но в’їхали в Словаччину, як «погані дороги» дали про себе знати…
В Будапешті навіть блукали… але це було задоволенням, бо давало можливість ще раз оглянути монументальну архітектуру Австрійської імперії. Найбільше перечепився мені в оці будинок галереї, із сотнею вікон кольорів цілого спектра Ньютона.
…Коли стали на «трамплін» Словенії, відчули себе на «хіднику Аладіна», який легко мчить по визначеній прямій. Так! Словенія, мабуть найчистіша країна, яку ми проїжджали. Вражали прориті в горах тунелі, в які ми атракційно занурювались. Привертали увагу біг-борди, на яких завжди помічали етнонаціональні елементи. Захопило також те, що, скільки ми там не зупинялися, всюди з автівок лунала словенська музика, що, напевно, говорить про патріотичне виховання й «данину» рідному.
Це дуже сподобалось моєму колезі – Святославу Владиці, голові Асоціації сакрального мистецтва. Він постійно звертав мою увагу на такі моменти.
Італія – цілком інша. Все виконано в дизайні – від паркінгів, ліхтарів до дорожньої розмітки. Була ніч… Поселились ми в 30 кілометрах від Венеції у маленькому містечку в приватному будинку 80-літньої італійки…
…Цікавіше було зранку. Коли я відшторила вікно, на мене глянули шпилясті гори з гострими засніженими вершинами, що спокійно грілися на сонці… Було казково!… Час там немов завмер, загубив свою дорогу серед мальовничих – «прянико-карамельних хатинок», мешканці яких ходили у дивакуватих чепчиках і клітчастих піджаках… На сніданок нам подали італійську пасту під пармезаном і какао з банановим кексом…
…Гарі Поттер тут відпочиває: я собі пообіцяла ще раз сюди повернутися…
Проїжджали ми неймовірної краси місцини. Одна гора краща другої – стрункі, філігранні, вони виблискували на сонці сніговими коронами… А сонечко гріло, наче тішилося з такої оказії.
Ми «переходили» з одного тунелю в другий. Тепер я знаю, що таке світло в тунелі! Десь там далеко заховалася Венеція… Проводжали нас десятки італійських містечок з червоними дахівками та жовтогарячими стінами, вишикувані то на схилах гір, то в камерних закутках.
…Коли проїхали Монте-Карло, я зрозуміла «що люблять королі»!
І ось на зустріч різким контрастом до побаченого випливла Іспанія – червона земля Сервантеса. Першим зустрів нас зустрів п’ятиметровий стилізований силует бика – символ країни. Тут усе було інше: рослинність, машини, будівлі, сонце.
Коли приїхали до Мадрида, одразу взялися за оформлення виставки «Передвеликодні дари зі Львова» в Іспанському культурному центрі Ніколас Сальмерон. Ми представляли Україну на виставці мистецтва країн Східної Європи Україна-Грузія-Словаччина-Росія.
Ми привезли з собою твори живопису (Ірини Флінти, Оксани Багринівської, Андрія Бердаля, Сергія Следзя, Дарини Скринник-Миськи, Павла Ярмолика, Наталі Колпакової,), скульптуру Лілії Радь, ткацтво Оксани Удудяк, кераміку Володимира Роюк, фотографії Ірини Дутко, народне малярство Світлани Стародубцевої, ткацтво на шклі Мирослави Рожко та багато іншого.
Мистецтво цих художників бачать закордоном не вперше. Вони співпрацюють зі мною, вже протягом року. Їхні твори полонили інтернаціонального глядача Європи й за океаном, можливо, тим, що представляємо не вузькі теми й мотиви, а оригінальні і цікаві.
Переважали інтерпретовані образи українських міст, краєвидів, казок, побуту, образи українських жінок. Все наше мистецтво «говорило» українською мовою, з Великодньою інтонацією.
Нас зустріла куратор проекту Анна Петрова – доктор мистецтвознавства, яка одразу заопікувалась нашим проектом.
Анна Петрова – українка польського походження родом із Житомира. Ступінь доктора мистецтвознавства отримала у Варшавській академії мистецтв і вже 15 років працює в мерії іспанської столиці.
Українська виставка відкрилася того самого дня, як ми приїхали. Переважав іспанський глядач, усе велося тільки іспанською мовою. Особливу увагу привернула творчість мистців зі Львова. Пролунали такі фрази (в перекладі): «Ми й гадки не мали, що у вас такі талановиті люди… Ви, мабуть, чи не перші хто привіз до нас українське мистецтво… Розкажіть нам, а який ваш Львів?»
Діалоги велися безконечні, десятки цікавих запитань, якими горіли іспанці. «Ми міркували, що Україна дуже бідна, адже стільки тут працює ваших людей… Але ні… Ви дуже багатий край, бо багаті на таланти…»
Приємно було чути такі слова на нашу адресу. Ми одразу поділилися своєю вдячністю із Юрієм Чопиком – президентом Асоціації українців у Мадриді, який власне нас запросив, створив нам усі умови для перебування в Мадриді.
Особисто в мене українська громада в Мадриді асоціюється саме з паном Юрієм. Адже він 10 років плекає «українську оазу» на іспанських землях. Познайомилися з ним минулого літа на Світовому конгресі українців у Львові, де я презентувала цей проект. Тоді домовилися, що коли знайдеться приміщення, я привезу виставку до Мадрида.
… Не минуло й року, як живопис молодих мистців зі Львова красувався на землі Сервантеса… Власне, наступна виставка сучасних ікон, яку ми також привезли з собою, презентувалася в його іспансько-українському культурному центрі. Тут зібралася тільки українська діаспора. Вони мали змогу оглянути ікони: Святослава Владики, Братів Сиваків, Мирослава Півтораніса, Анни Крук, Олексія Чередниченка, Наталії Чубак, Анастасії Александрової та багатьох інших.
На вернісажі приємно було зустріти греко-католицьких священників, які чимало розповіли нам про теологічний зміст наших ікон. Найбільше вразили слова: «важкі часи минають, а сильні й талановиті люди залишаються»: щось подібне я вже чую не вперше. Заохочення додало снаги до наших майбутніх дій.
Не менш цікавою і приємною була зустріч із уже для мене знайомою сім’єю панства Антошківих – Ореста та Мар’яни. Від цього милого подружжя отримала чимало пропозицій про співпрацю…
… Дуже приємні спогади маю від знайомства з художниками Анною Петровою, Василем Третьяковим та Мариною Шерстньовою – радником Посла України в Іспанії з питань культури. Запізналася з сім’єю Барабашів – представниками найстарішої діаспори в Мадриді та когортою інших цікавих людей. Вони відкрили нам інший кут зору сприйняття українцями Іспанії та показали нам її зсередини.
…Але це я зараз говорю про конкретних людей. Та, якщо брати глибше, то неприємно вразила загальна байдужість українців, їх небажання цікавитись тим, що відбувається навколо них і, власне принесене для них. Із запрошених сотень українців, то на виставку прийшли одиниці… До гіркоти вражає отака масова байдужість, що не має розумного пояснення…
… Але кожна стіна – це двері: якщо будемо стукати – вони обов’язково відчиняться…
Після гідного представлення українського мистецтва – ми мали час на екскурсії. Мадрид вразив своєю білосніжною архітектурою, мавритансько-класицистичним стилем, широкими бульварами. Дивакувата скульптура кольору червоного грунту, яка хаотично розкидана по найцікавіших місцях столиці, королівський палац, сади, музей Прадо та Софія, пам’ятник Дон Кіхоту і Санчо Пансі, центральна площа Соль – усе тональністю створювало єдиний колорит яскравих вражень від іспанського Королівства.
День наступний… Хтось раптово увірвався до мене в кімнату і гучно запитав: «У Толедо, їдеш?», і додав: «Зі священником. В тебе 15 хвилин.»
… В руках все горіло. Через чверть години, ми вирушили по священника Івана Липку, до його парохії, де він сам і мешкав, оскільки був целібатом, і достойно віддавав себе служінню Господньому.
По дорозі до Толедо – батьківщини Дон Кіхота – настрій був сонний, скиби червоної землі вже мозолили око. Та враз ні звідти, ні звідти – визирнуло місто: стрімкі оборонні мури з бійницями і зубцями- мерлонами, що немов меандрове мереживо, обвінчали по колу вали. Спочатку переїхали річку, яка наче Стікс, заховалася глибоко за скелі. Її «лезо» перерізало доступ до «величного Толедо»…
Толедо (ісп. Toledo, лат. Toletum, араб. Tulaytulah, сеф. Toldoth, гебр. Tolétho мос. Tolétho) — древнє місто в центральній частині Іспанії. Зараз центр автономії Кастилія — Ла-Манча, центр провінції Толедо. В минулому столиця Вестготів, пізніше Кастилії.
Серпантиновою дорогою піднялися ми вгору. Перехоплювали подих неймовірні відчуття. На вершині гори височів іспансько-мавританський середньовічний замок, увінчаний баштами, декорований флюгерами. Поруч красувалася духовна святиня - кафедральний собор в Толедо- один з найбільших у Європі. Його заклали у 1227 році чи близько тої дати. Має п'ять нефів і нагадує французькі взірці. Толедо був центром католицизму в Іспанії, тому собор постійно добудовували (капітули, ризниця, релікварій, навіть гардеробна зала). Внаслідок цього храм втрачав чистоту готики, але збагачувався рисами інших стилів та насичувався зразками іноземних мистецтв. За планом мало бути дві башти на західному фасаді, але звели лише одну, та таку високу, що стала домінантою історичного центру Толедо.
Особливе художнє явище в Іспанії - так званий стиль «мудехар», що сформувався внаслідок злиттям в місцевій архітектурі елементів готики (а пізніше — Ренесансу) з мавританською спадщиною.
Однак, перше, куди ми завітали – це традиційна толедська кав’ярня, де нас пригостили «лено» (запашним печеним «багетом» намащеним гострими томатами) і чашкою еспрессо.
Опісля ми швидко метнулися по сувенірних крамницях, придбавши такі-сякі сувеніри (різьблені мечі, поливані тарелі, вишивані хустки), щоб ними згодом пробуджувати пам'ять.
Священник напівжартом всім наказав іти до катедри, де на нас вже чекав іспанськомовний гід. Він цікаво розповідав, та ще цікавіше показував.
Ми заходили в крипти зі священними реліквіями, бачили частинки святого хреста, відбиток п’яти Богородиці.
Захоплення викликала скринька, у якій зберігається чаша і просфорка Тайни Євхаристії. На дверцятах того, так званого сейфу, в барельєфі виконана ікона із зображенням пелікана, який годує своїх дітей. Я одразу провела паралель із нашою одеською іконою ХІV ст. Легенда розповідає, що коли пелікан не може дістати їжу своїм дітям, він проколює собі груди і власною кров’ю годує малят. Цю ікону теологи прирівнюють до ікони «батьківства».
Особливо вразили, в діаметрі 1,5 метра срібні глобуси, зроблені в 14 ст. На яких ми знайшли не тільки територію України, але й побачили Волинь, Карпати, Надніпрянщину.
Питання залишається відкритим: які шляхи взаємовпливів між Україною і Іспанією? Здивувало наступне, те що в дияконській кімнаті створено галерею, де є ціла збірка живопису: Рафаель, Ель Греко, Тиціана, Тінторетто, Перуджіно, Веласкес... А в кімнаті пап уздовж стін розміщено галерею портретів – від першого до останнього кардинала. Таких інформаційно-ілюстративних моментів було чимало: разом вони склали єдине ціле. Але найбільше, відчайдушне захоплення викликали сервантівські краєвиди…
… У Мадриді нас чекала Марина Шерстньова – радник з питань культури Посольства України в Іспанському Королівстві. Наше посольство – немов «оаза всього українського» заховалося в заплутаному клубку вулиць і вуличок.
Марина зустріла гостинно. Ми поділилися враженнями від проведених виставок і чимало «замріяли» на майбутнє. Оцінюючи нинішню ситуацію, ми спільно знайшли зручний шлях гідного представлення української культури в Іспанії на грунті співпраці з іспанськими культурно-мистецькими центрами та галереями. Проаналізувавши ситуацію тутешнього «українства» ізсередини, зрозуміли, що «три господині на одній кухні можуть хіба що горшки побити». Банально, але цілком пасує до місцевої ситуації. Про що йдеться?
Український культурний центр на чолі з Юрієм Чопиком, Посольство України в Іспанії, Греко-Католицька церква – три генератори української ментальності, які з «прикусом» лагодять між собою. Маємо надію, що сьогоднішня ситуація змусить усіх згуртуватися воєдино і в унісон заговорити про Україну, її культуру.
Далі ми вирушили до Франції, в Париж! В українському греко-католицькому храмі нас уже чекав отець Михайло Романюк, мій земляк з Івано-Франківщини. Він навчався у Празі, пізніше отримав парохію в столиці Франції.
Все за планом: приїхали, зробили експозицію, розвісили рекламу а далі – незабутніх три дні в Мецці європейського мистецтва. Перебування в Парижі позначили дві події: приємне знайомство з патріотами українськості і болюче враження від «натиску» на українську культуру.
Незабутньою стала зустріч із сім’єю Пастернаків – Наталею та Іваном, діди яких виїхали в 30-тих роках до Франції; тут народилися вже їхні батьки, а Наталя та Іван – то «чистої води» французи, які в дорослому віці почали від початку вчити українську мову. В їхньому помешканні на Монмартрі з вікна, якого виглядає вершечок церкви Сакре Кер, усе промовляє по-українському: ікони, рушники, писанки, керамічний косівський посуд, стоси українських книжок та дисків. Усі канали телебачення – українські. Якби, не французькі супи, сир камабель та вина з Бордо – ми б не вірили, що перебуваємо в Парижі. Кожного вечора в нас були затяжні розмови на теми «міжнародної культурної політики України». «УПА і Бандера», «Українська та російська мови в Україні».
Наступного дня після нашого приїзду, я вирушила в гості до Лади Гординської - дочки знаменитого письменника, художника, культуролога Святослава Гординського. Пані Лада – одна з не багатьох особистостей, які відіграли і продовжують відігравати важливу роль у моєму творчому житті. Власне, я в Парижі вже третій раз, і вперше у грудні 2008 р. сюди мене запросила саме пані Гординська-Кайя.
Наша, дозволю собі сказати, «дружба» невипадкова, оскільки досліджую творчість її батька, працюю зараз над написання дисертації на тему «Монументальне мистецтво Святослава Гординського». Завдяки п. Ладі я на великий подив для себе відкрила, що Гординський «подарував світові» 56 українських храмів, з них чимало цілковито оформлених мозаїкою та фресками, а частково іконостаси чи окремі станкові ікони. Святослав Гординський працював в стилі неовізантизму. В його монументальному сакральному мистецтві синтезувалися «канонічна візантика» й українське народне мистецтво на тлі модерної стилістики.
Сьогодні чимало молодих художників у своїй творчості продовжують й інтерпретують традиції та стиль Гординського.
Тому, завітавши в помешкання пані Лади – в скарбницю творів мистецтва, одразу відчуваєш себе як «рибка у воді». Діалог з пані Ладою, завжди природно-сентиментальний, насичений елементами жартів. Після кожної нашої розмови в мене одномоментно з’являються сотні цікавих ідей в мистецтвознавчому оцінюванні сакральних творів її батька.
Пізніше, пані Лада відвідала нашу виставку ікон і висловилась за участь у співпраці для «популяризації українського».
Проте, присмак естетично-мистецького задоволення перебила катастрофічна, на мій погляд, подія – презентація масштабної виставки «російського мистецтва» в Луврі, де на центральному табло представлена фотографія нашої Софії Київської з підписом – «Російська пам’ятка, яка розташована на території України». А поруч чимало українських ікон – Володимирська, Петровська Богоматір ХІІ ст., представлені як російські ікони. Хоча ми знаємо, що іконописна російська школа виникла тільки у ХVII ст. Хронологічно – це не могли бути російські ікони. «Танцюючі чоловічки» - металеві нашивні прикраси з Товстої могили, галицькі колти з орнітоморфними емалевими зображеннями й чимало іншого «українського» представлено на виставці «російського мистецтва в Луврі».
На всіх шпальтах газет і журналів французи «піарять» російське мистецтво українськими пам’ятками.
У назвах RUSSIA - ROUSE – для пересічних французів різниця між цими словами невелика. Десь підписано Росія, а десь – Русь. А зміст один і той самий: це Росія – із своєю імперською культурною «політикою». Коли наша «українська діаспора» звернулася з листом до Лувру, в якому йшлося про те, чому така поважна установа – з великим кредитом довіри – не перевірила достовірність інформації, то отримала відповіли: «Вам потрібно пильнувати свою культуру». На шпальтах російської газети «Русская мысль» в Парижі розлога стаття «Перемога Росії», в якій ідеться про те, що українська мова – це діалект. Всі освічені інтелігенти розмовляють російською, а бідні українці по селах – ще плекають свій український діалект. Що нарешті ми зробили правильний вибір і не будемо плутатись під ногами, а в тандемі працюватимемо з Росією.
Порушується і питання достовірності факту: чи наша Ярославна є українською княжною чи російською?. Мовляв, потрібно ділитися – не тільки собі привласнювати таку історичну постать.
Та все-таки тішить наступне. У місті Санліс живе наша українка, точніше внучка українсько-канадської художниці Марії Стиранки, (батько якої – священик з Франківська, а мати – з Тернопільщини. Вони виїхали до Канади на поч. ХХ ст. ) одружилася з мером міста Санліс, де вони відкрито популяризують українську культуру. Тут кожного року, 24 серпня, все місто майорить жовто-блакитними прапорами, а на Різдво лунають українські колядки. Маємо надію, що українка не віддасть нашу Анну Ярославну в руки Москві.
Щодо виставки в Луврі, то є план: на противагу фальсифікаторам влаштувати виставку українського мистецтва в музеї Клюні. Починаючи від трипільської кераміки, скіфського золота, барокових ікон та народного строю. Ми не можемо не прореагувати. Ми повинні сміливо утверджувати правду показати і довести французам, що годі нас плутати з росіянами, і ми достойні на автономну «повагу».
Хоча гірко, проте треба визнати причину, чому так склалося? Винні, насправді, ми самі – адже якого б «сучасного заробітчанина» не запитати - чи він «раша»?» - він гордо скаже: « Ві-ві, раша». То про що можемо говорити, коли самі себе цураємось, працюючи на «чорній роботі»? Як нас можуть вирізняти і як на нас можуть реагувати?
Ми зустрілися з директором української школи при церкві Наталею Мигаль, письменницею – перекладачкою Герасимчук, керівниками українських спілок, Союзу українок, де сама пані Наталя Пастернак – є президентом 15-ти українських асоціацій у цілій Франції. Спільно визначили певний вектор співпраці задля популяризації України.
Ми приїжджатимемо до них з новими художніми виставками, які будемо презентувати по різних галереях Парижа і, зокрема, в українському культурному центрі при Посольстві України в Парижі. А на Різдво влаштуємо українські святкування на Монмартрі, де виразотворчим мистецтвом (піснями і танцями) покажемо національне обличчя України.
Цікавою була зустріч і з родиною Омеляна Мазурика, яких створив іконостас до церкви Св. Володимира в Парижі.
Наша виставка «Передвеликодні дари зі Львова» відкрилася в галереї при цьому храмі на Вербну неділю. Львівські картини й ікони оглянули сотні людей. Ми навіть організували майстер-клас розписування писанок. Вдячні господині казали: «Ви відкрили нам нове українське небо і сонце…Від вас пішло тепло, яким ви розігрієте приспаних українців».
Коли поверталися додому, лунала пісня «Вставай моя рідна Земля, прокинься моя Україно, у світлі далеких зірок».
… 4-та ранку… 30 березня, «екіпаж» прибув на вул.. С. Бандери…
…Щастя – ось воно поруч! Ми дома! Тут я не чужа!
… Львів – Польща – Словаччина – Угорщина – Словенія – Італія – Монте-Карло – Іспанія – Франція – Німеччина – Польща – Львів…
|
